Гетьмани

                                                  Гетьмани Запорізької Січі

До нас не дійшли достеменні відомості про перших гетьманів Війська Запорозького, бо тодішню історію України-Руси писали не українці, а злісні вороги українського народу – представники польсько-литовської шляхти. Завдяки їх старанням в українській історіографії утвердилась думка буцімто польсько-литовські воєводи (старости) були першими запорозькими гетьманами, до того ж нібито й заслуга в утворенні Запорозької Січі належить виключно їм. Але справа в тому, що згідно офіційних указів тих часів, урядового воєводу (старосту) мусили слухатись всі козацькі старшини і запорозький гетьман. Через це були помилково названі козацькими гетьманами Лянскоронський, Дашкевич, Вишневецький та інші.

Крім того, сучасна історія України-Руси замовчує значущий факт: всі гетьмани реєстрового козацтва України (Правобережжя і Лівобережжя) призначалися на свої посади ворожими урядами сусідніх держав і виконували місію придушення національно-визвольного руху українського народу. Це стосується всіх гетьманів реєстрового козацтва без виключення, хіба що в більшій чи меншій мірі залежно від того, скільки шкоди українську народу завдав кожен з них. Виключенням були лише запорозькі гетьмани (отамани-гетьмани) – фактичні Гетьмани Війська Запорозького. На жаль, їх заслуги і навіть звання применшені у вітчизняній історії, як применшене й значення самої Запорозької Січі, яка була форпостом української державності і захисником української нації вподовж багатьох століть.

Перекручування та замовчування нашої історичної спадщини призводить до повторення одних і тих же помилок на шляху історичного розвитку України-Руси, внаслідок чого до влади приходять не патріоти батьківщини, а користолюбці та пристосованці, котрі за всіх часів провадили політику обкрадання й знедолення українського народу. Звеличення колишніх гетьманів-маріонеток до рівня національних героїв продукує в українському суспільстві антинаціональні тенденції, що руйнують державність і незалежність України-Руси. Викриття та широкий розголос історичної правди покладе край подібній антидержавній політиці. Не лицемірний «ура-патріотизм», а всенародний осуд колишніх запроданців і пристосованців сприятиме патріотичному піднесенню національної свідомості українців на шляху розбудови Української Держави.Воєводи й Гетьмани в історичній спадщині України-Руси

Предслав Лянскоронський (1506) – литовський магнат, хмельницький староста (сучасна Хмельницька обл.). Йому, як воєводі, було доручено обороняти від монголо-татарської орди південні границі Великого Русько-Литовського князівства. Виконуючи доручення литовського уряду, Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорозьких козаків. Але Запорозька Січ на часи Лянскоронського вже існувала, до того ж мала свої усталені козацькі звичаї. Незнання цих звичаїв та спроба насадити свої порядки коштували Ландскоронському вельми дорого: він був не тільки скинутий з «гетьманства» після військового походу 1506 року, але й страчений українськими козаками за спробу запровадити між козаків незаперечне виконання його «гетьманської» волі.

Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорозьких козаків, які зорганізувались до захисту рідної землі ще за часів правління Гедимінового сина, Ольгерда (1341-1377), котрий на чолі русько-литовського війська розбив татар у битві на Синіх Водах у 1363 році і визволив від чужинського ярма усі степи аж за Очаків (колишній Дашів), од Києва й Путівля аж до гирла Дону. Ольгерд назвав ці землі територією, що здавна належала до Києва. Наступні перемоги над татарами 1397-1398 років русько-литовського війська під орудою Великого Литовського князя Вітовта (племінника Ольгерда) забезпечили чорноморську межу аж до гирла Дунаю. У 30-х роках ХV ст. було збудовано на північному березі Дніпровсько-Бугського лиману, біля його виходу в Чорне море, фортецю Дашів (згодом цю фортецю захопили турецько-татарські орди й перейменували на Кара-Кермен, потім – Очаків). Згідно вітчизняної історіографії, «на цю твердиню ходили «чубаті слав'яни» ще в 1490 році», тобто задовго до Лянскоронського.

Євстафій (Остап) Дашкевич (1514-1535) – литовський воєвода, земельний магнат, черкаський та канівський староста; неодноразово пропонував уряду Литви побудувати на Дніпрі фортеці для припинення втеч селян у пониззя Дніпра. З самого початку своєї діяльності провадив боротьбу проти козацтва, що ташувалося у пониззі Дніпра. Він вважався в Литві за першого фахівця по татарським справам; не раз ходив з запорозькими козаками на Крим, але бувало й так, що разом з татарами воював Москву.

Дмитро Вишневецький (1556-1563) – польський князь, земельний магнат, мав володіння на Волині, був черкаським та канівським старостою, але ніколи не був гетьманом Запорозького Війська. Дмитро Вишневецький був польським польовим гетьманом, що заступав коронного у його відсутності і керував збройними силами Речі Посполитої. За наказом польського короля Вишневецький намагався приборкати запорожців, закликаючи їх до військових походів на користь Речі Посполитої.

Згідно свого призначення Д. Вишневецький прибув на Хортицю, де перебувала Запорозька Січ, контролюючи Кічкаський перевіз та Протолчий брід. Домовившись з запорожцями про похід на Крим, він виїхав до Туреччини, маючи намір умовити султана не підтримувати кримських татар, проти яких намірявся виступити. Не отримавши підтримки, Вишневецький звернувся до московського царя Івана Грозного, якому бояри радили розпочати війну з кримським ханом. Отримавши від московського царя військове забезпечення для походу, Вишневецький у 1556 році закликав запорожців штурмувати Кара-Кермен – колишню українсько-литовської фортецю Дашів (суч. Очаків), котру запорожці здобували і в попередні роки, зокрема в 1490 році. Захопивши багату здобич, Вишневецький будує укріплення на острові Вирва (поряд з Хортицею), де встановлює захоплені в Кара-Кермені гармати. На заподіяну шкоду кримський хан Давлет-Гірей зібрав військо проти запорожців, але перша спроба зруйнувати Запорозьку Січ закінчились невдало; під час другої спроби Вишневецький втік до Москви, доповівши царю, що козакам забракло харчів і вони розійшлися по домівках. В 1658 році, отримавши за свою «справну» службу від московського царя містечко Белєв з багатьма селами і підданими, а також 10 тисяч карбованців, Вишневецький у 1559-1560 роках, вже як московський воєвода, закликає запорожців на здобуття міста Азов (давньослав'янське м. Тана в гирлі Дону-Танаісу, перейменоване на Азак в 1475 році). Здобувши неприступну турецьку твердиню, запорожці мусили здати її без бою за наказом Вишневецького, бо у 1561 році Московія почала війну з Лівонією і уклала мир з кримським ханом. Відтак, Вишневецький повертається на службу до польського короля Сигізмунда-І у 1561 році і закликає запорозьких козаків до здобуття молдавського престолу, котрим прагнула заволодіти Польща для розширення границь Речі Посполитої. Молдавський конфлікт закінчився для Вишневецького трагічно: вступивши в Молдавію він зустрівся з боярином Томжою (він Стефан-ІХ), котрий тримав в осаді Сучавський палац з молдавським господарем Василідом (він же Іраклід), вимагаючи зречення престолу на свою користь. Зазіхання Вишневецького на молдавський престол було несподіванкою для Томжи, однак він лукаво погодився допомогти Вишневецькому. Та тільки-но марнославний гетьман вирушив до Сучави з невеликим загоном, як був підступно схоплений, відправлений до Стамбулу (Костянтинополя) і страчений турками.

Окремо зауважимо, що народна «Дума про Байду» не стосується Дмитра Вишневецького ні в якій мірі, і сучасне перейменування острова Вирва (біля Хортиці) на острів Байди неправомірне.

Федір Богданко, він же Богдан Ружинський (реєстровий гетьман 1563-1577) – загинув під час штурму турецької фортеці Аслан-Кермен на Дніпрі. У 1575 році Запорозьке Військо під проводом Федора Богдана та запорозького гетьмана Нечая здійснило військовий похід в Анатолію (Малу Азію), погромивши чільні турецькі міста Синоп і Трапезонт та спаливши передмістя Костянтинополя.

В часи гетьманства Богданка було складено перший реєстр українських козаків, числом 300 осіб (за наказом польського короля Сигізмунда-ІІ в 1572р.), а згодом число реєстровців збільшено до 600 (за наказом 1574 року нового польського короля Стефана Баторія). Чисельність козаків, що не увійшли в тодішній реєстр, складала близько 34-тисяч (згідно Д.Яворницького). Нереєстрові козаки таборилися в Запорозькій Січі, і для їх відволікання від боротьби з польською шляхтою організовувались військові походи в Османську імперію та Кримське ханство.

Іван Свирговський (Сверчовський) (запорозький гетьман 1573-1574) – учасник визвольної війни молдавського народу проти турецького ярма. Молдавський господар Іон Вода Лютий звернувся по допомогу до козаків Запорозької Січі. Близько півтори тисячі запорожців під проводом І.Свирговського, об'єднавшись з повстанцями, розгромили турецьке військо під Фокшанами і звільнили Бухарест – столицю Валахії. Але в наступній битві під Кагулом (10.06.1574) гетьман Свирговський був поранений, потрапив у полон і невдовзі страчений у Стамбулі.

Павло Підкова (реєстровий гетьман 1577-1578, молдавський господар 1577-1578) – будучи нащадком молдавського господаря, закликав запорожців на здобуття престолу Молдови. Запорожці у кількох битвах розбили і розпорошили волохів, заволоділи Яссами (столицею Молдови) і взяли в облогу Бухарест (тодішню столицю Валахії), котрий місцеві урядовці й духовенство здали без бою, запропонувавши гетьману Підкові титул Господаря. Невдовзі після вступу на престол об'єднанні сили Туреччини й молдавських бояр за підтримкою Речі Посполитої змусили Підкову відступити з Молдови. Невдовзі він був схоплений брацлавським воєводою і за рішенням сейму Речі Посполитої страчений у Львові (16.06.1678).

Польський король Стефан Баторій після страти П.Підкови здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ, тоді розпочав переговори з Кримським ханством про спільний похід на запорожців; заборонив торгівлю з Січчю і запровадив смертну кару нереєстрових козаків. Крім того задля приборкання запорожців наказав у 1578 році спорудити для резиденції наказного гетьмана місто Батурин, назване на його честь, над річкою Сейм.

Яків Шах (запорозький гетьман 1577-1578, реєстровий гетьман 1582-1583) – сподвижник П.Підкови і активний учасник його сходження на молдавський престол; поновив укріплення на острові Хортиця, найдавніші з яких були збудовані у ХV столітті. Обраний після підступного вбивства П.Підкови, організував військовий похід на Молдовію і покарав молдавських бояр, винуватців смерті свого колишнього побратима. Яків Шах очолював численні морські походи проти Туреччини й Кримського ханства. За вимогою турецького султана був схоплений поляками, засуджений і відсторонений від гетьманства.

Дем'ян Скалозуб (реєстровий гетьман 1586-1591) – керівник походів на кримське ханство та морських походів за участю кошового отамана-гетьмана Нечая. Повертаючись з походу по визволенню бранців з турецької неволі, був оточений турецькою флотилією, взятий в полон і замордований у Царгороді.

Криштоф Косинський (реєстровий гетьман 1591) – природний польський шляхтич, очолював реєстрових козаків (кількістю в одну тисячу); підняв проти князя Острозького козацьке повстання, яке було зумовлене не національно-визвольними мотивами, а власною образою (ідентичне Хмельницькому). Косинському за службу в козацькому реєстрованому війську було надано маєток, але це опротестував білоцерківський староста князь Януш Острозький (старший син відомого земельного магната К.К.Острозького). Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналися селяни і значна частина запорожців, котрі напали на Білу Церкву, здобули Білоцерківський замок у грудні 1591 року і почали громити маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Програвши битву під містечком П'ятка в січні 1593 року, повстанці відновили втрати і навесні пішли на штурм Черкаського замку, де Косинського було підступно вбито під час переговорів з поляками.

Варто зауважити, що козацько-селянське повстання 1591-1593 років лише фігурально зветься повстанням під проводом Косинського. Адже Військо Запорозьке, дізнавшись про масові виступи селян проти шляхти, одразу вирушили на допомогу співвітчизникам з Запоріжжя, і діяли самостійно – зі своїми кошовими отаманами-гетьманами. Навіть після загибелі Косинського навесні 1573 року під Черкасами, запорожці продовжили боротьбу. Про це свідчить похід Дніпром на Києв 4-тисячного Війська Запорозького у жовтні 1573 року, та затверджений польським королем О.Вишневецьким окремий договір 1573 року, що надавав певні пільги запорожцям і «право вільного проходу на Січ».

Богдан Макошинський (запорозький гетьман 1584, 1586, 1594) – перший з гетьманів Запорозької Січі, офіційно згаданих у закордонних хроніках. Зокрема про нього йдеться у «Щоденнику» Еріха Лясоти, під час подорожі на Запорозьку Січ (9.06.1594 – 1.07.1594) з метою закликати запорожців спільно виступити проти Османської імперії. Запорозька Січ за гетьманства Макошинського знаходилась на острові Базавлук і здійснювала морські походи на запорозьких чайках та захоплених турецьких галерах проти турецько-кримським загарбників. Безпосередньо в травні-червні 1594 року під його орудою запорожці здійснили вдалий похід проти Туреччини під Очаків.

Григорій Лобода (реєстровий гетьман 1593-1596) – призначений польським урядом замість Косинського. Під час першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років під проводом С.Наливайка, приєднався з усім реєстровим козацтвом до повстанців. Здійснив спільний похід з наливайківцями до Молдови й Трансільванії. Загинув у битві проти поляків під Лубнами в травні 1596 року.

Северин Наливайко (керівник національно-визвольної війни 1593-1596, гетьман України-Руси 1596) – острозький сотник, родом з містечка Сатанова над Збручем; організатор першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років, яка охопила всю Україну, Поділля й Південну Білорусь.

В 1593 році Наливайко зі своїм козацьким загоном, покинувши службу в надвірній корогві князя К.Острозького, разом з реєстровцями Григорія Лободи організували військовий похід в Молдавію проти турецьких загарбників. Повернувшись з тріумфального рейду по південно-західним кордонам України-Руси, козаки під орудою Наливайка 5 жовтня 1594 року погромили польську шляхту в Брацлаві, ознаменувавши початок повстання на Україні. В листопаді Наливайко здобув місто Бар і звернувся з закликом до українського народу розпочати боротьбу проти панів. Визвольний рух знедоленого селянства розгорнувся широкою хвилею; в 1595 році почалися селянські повстання в Польщі і Білорусі, створюючи загрозу об'єднання з українським козацтвом. Пройшовши по Поліссю і Білорусі, повстанці повернулись на Україну, пройшли по Поділлю і повернули на Переяславщину, де до них приєднались реєстрові козаки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і запорожці під орудою отамана-гетьмана Матвія Шаули.

Повстанці під проводом С.Наливайка розбили коронні війська Речі Посполитої під Білою Церквою (23.03.1596 та 02.04.1596), згодом виграли битву в урочищі Гострий Камінь близь Трипілля. В битві під Лубнами (16-28.05.1596) на лівобережжі Сули в урочищі Солониця 12-тисячне військо повстанців було оточене коронним військом С.Жолкевського. Після тривалих боїв козацька старшина, піддавшись на лукаві обіцянки поляків, видала керівників повстання, сподіваючись на помилування. Але їх сподівання не справдились: віддавшись на милість ворога, повстанці були жорстоко покарані; Наливайка й Шаулу доставили в Варшаву й рік катували, врешті відрубали голову й четвертували (11.04.1597); так само стратили й Шаулу (за іншими джерелами, Наливайко з козацькою старшиною страчені ще більш жахливо – «палені малим вогнем кілька годин у мідяному бику»). Глави європейських держав Антикатолицької Ліги під час Тридцятилітньої всеєвропейської війни з католицизмом (1618-1648) згадували повстання Наливайка, який «хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, проте мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби».

Матвій Шаула (запорозький гетьман 1590-х) – сподвижник Наливайка, один з керівників козацько-селянського повстання; очолював загін запорожців в часи першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років під проводом С.Наливайка. В битві під Лубнами (1596) Шаулу схопили поляки і стратили у Варшаві (21.04.1597).

Кристоф Нечковський (реєстровий гетьман 1596) та Тихон Байбуза (1597-1598) – ставленики Речі Посполитої. Після повстання Наливайка польський уряд почав більш ретельно підбирати гетьманів українського козацтва. За гетьманства Байбузи багато невдоволених козаків подалося на Січ і обрало собі за гетьмана Полоуса, колишнього учасника постання Наливайка. Під проводом Полоуса запорожці виступили проти Байбузи, розбили загін осавула Скалозуба, захопили військову амуніцію і флотилію.

Самійло Кішка (гетьман України-Руси 1599-1602) – перший вибраний з-поміж простих запорозьких козаків, який домігся міжнародного визнання Запорозької Січі (зокрема від польського короля Сигізмунда ІІІ). За народними переказами, С.Кішка, перебуваючи чверть століття в полоні на турецькій галері, організував повстання, захопив галеру і привів її на Запорозьку Січ, де був проголошений запорозьким гетьманом, а згодом – гетьманом України-Руси. В 1600 році козаки під проводом Кішки приймали участь в поході поляків на Молдовію, де визволили багатьох співвітчизників з турецької неволі. Ім'я Кішки як національного героя оспіване в народній думі. Славетний гетьман загинув в битві під Феліном в часи Північної війни зі шведами; був перевезений на Україну і похований у Києві.

Гаврило Крутневич (гетьман України-Руси 1602) – колишній кошовий Запорозької Січі, призначений гетьманом після С.Кішки; але через кілька тижнів після призначення добровільно передав гетьманство Івану Куцковичу, котрий склав з себе повноваження в Могилеві у 1603 році через відсутність провізії й платні від польського уряду. Його наступником став Іван Косий, під орудою якого запорожці нарешті повернулись з Прибалтики на Україну. Наступні маловідомі реєстрові гетьмани: Григорій Ізапович (1606-1609), Григорій Тискевич(1610), Дмитр Барабаш (1617) – батько Івана Барабаша, осавула реєстровців часів Б.Хмельницького.

Конашевич Петро Кононович (він же Сагайдачний) – наказний гетьман України-Руси 1617-1618 та 1621 років, ставленик Польщі, видатний громадсько-політичний діяч, активний борець проти Унії. «Як вірний підданець польського короля, діяв зброєю проти ворогів Польщі», – ця характеристика польських істориків яскраво засвідчує покликання Сагайдачного на своїм гетьманстві, бо він постає на чолі Запорозького Війська у роки війни Польщі проти Московії та в Хотинській битві з турками, де запорожці були використані як військова сила на користь Речі Посполитої.

Зауважимо, що Сагайдачний, як і його попередник Вишневецький, посів посаду гетьмана Війська Запорозького невипадково. Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польський уряд, стривожений зростом козаччини й її свавільствами, почав пришукувати способи, як приборкати козаків, про що свідчить постанова сейму 1607 року. На сеймах 1611 і 1613 років було констатовано, що козаки нікого не слухаються, крім своєї старшини, і знову визначено комісію для упорядкування відносин на «кресах», яка зійшлася восени 1614 року в Житомирі. Наступні сейми доручили вирішення цієї проблеми родовитому польському шляхтичу П.Конашевичу (Сагайдачному), випускнику Острозької академії, котрий прагнув військової слави.

За часів гетьманства Сагайдачного титул «гетьман» набуває двозначності. Загальновідоме звання «Гетьман Війська Запорозького» спершу стосувалося дійсного головнокомандуючого Запорозької Січі. Але починаючи з Сагайдачного це звання вже переноситься на реєстрове козацтво, що перебувало на службі Речі Посполитої. Причому гетьмани запорозькі обиралися, як за старих часів, загальною Козацькою Радою без будь-яких узгоджень з кимсь поза межами Запорозької Січі, а гетьмани реєстрового козацтва обиралися радою старшин реєстрових козаків з обов'язковим утвердженням польсько-литовським урядом, який пильно стежив за тим, щоби обрана особа була прихильна до Речі Посполитої. Відтак, звання «Гетьман Війська Запорозького» в часи Сагайдачного набуває спотвореного вигляду офіціозності і вже не стосується усього українського козацтва, зокрема запорозьких козаків.

Наказні гетьмани використовували українське козацтво для захисту інтересів Речі Посполитої. Краще за всіх спромігся використати запорожців на користь Речі Посполитої гетьман Петро Конашевич (Сагайдачний), чию заслугу у знищенні українського козацтва важко переоцінити. Невипадково історикам видалось сумнівним, щоби український народ відзначив його «заслуги» згадкою у пісні "Ой на горі женці жнуть". Полеміка істориків не привела до однозначного висновку – кого саме оспіване у народній пісні: гетьмана Петра Конашевича чи Григорія Сагайдачного – кошового отамана часів Дорошенка, який проміняв цивільне життя на козацькі походи, чого не скажеш про Петра Кононовича. Слова пісні однозначно вказують на кошового отамана Григорія Сагайдачного, а саме: «Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний». Пояснення в тому, що Петро Конашевич мав лише схоже прізвисько – Сагайдачний, до того ж, будучи гетьманом України-Руси, перебував попереду Петра Дорошенка (гетьмана Правобережної України-Руси) як за військовим званням, так і за часом гетьманства, тож він і у пісні мався би бути «не позаду». До то ж, він не «проміняв жінку на тютюн та люльку», бо відзначився не тільки як військовий, але й як видатний громадсько-політичний діяч.

За походженням Сагайдачний належав до шляхетного польського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі. Як родовитий польський шляхтич, П. Сагайдачний мав власні статки і, відійшовши від гетьманства, займався громадсько-політичними справами у Києві. Його стараннями 1620 року відновлено Київську митрополію; за його сприянням збудовано Братський монастир на Подолі (1615), де гетьман й був похований. Помер (10.04.1622), як зазначається, від поранення напередодні Хотинської битви, де вдруге був проголошений гетьманом Запорозького Війська, яке у складі 41 тисячі козаків, маючи 22 гармати, разом з польськими 35 тисячами жовнірів відстояли державні інтереси Речі Посполитої у битві під Хотином, розбивши у вересні 1621 року 150-тисячне Турецьке військо. Подяка Польщі не забарилась: після вікопомної перемоги, що сколихнула всю Європу громовим розголосом про відвагу й доблесть Запорозького Війська, за постановою польського уряду козацьке військо мусило «зредукувати свій контингент» до 6 тисяч, решта були розігнані по домівках. Польський уряд навіть не визнав за потрібне відзначити українських козаків нагородами за перемогу в Хотинській битві, а згодом польські письменники взагалі приписали усю звитяжну славу від здобутої запорожцями перемоги польському королевичу Владиславу, який був простим спостерігачем тодішньої битви.

Невдячність польського уряду була звичайною справою і вдало реалізовувалась завдяки гетьманству Сагайдачного. Ще 1618 року Сагайдачний на чолі 20 000 Війська Запорозького брав участь у війні Польщі проти Московії, в наслідку чого Польща задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину (угода про перемир’я підписана наприкінці 1618 року в Деуліні). На віддяку Польща доручила Сагайдачному скоротити козаче військо з 20 000 до 3 000 реєстрових козаків. Сагайдачний, як істинний польський патріот, виконав доручення польського уряду (Роставицька угода 1619), а вигнані з війська козаки подалася на Січ, де загальною радою скинули Сагайдачного з гетьманства, обравши собі за гетьмана Якова Бородавку-Неродича, котрого невдовзі проголосили гетьманом України-Руси на чорній раді в урочищі Суха Діброва.

Цей самовільний вчинок не лишився безкарним. На час Хотинської битви, щойно Бородавка-Неродич привів Запорозьке Військо під Хотин, поляки відтяли йому голову, як невгодному Польщі, і проголосили гетьманом Петра Сагайдачного вдруге, зважаючи на його попередні заслуги. Адже Петро Сагайдачний, як істинний польський шляхтич, засвідчив свою відданість польській короні за роки свого попереднього гетьманства. Надумані польськими істориками пояснення страти Якова Неродича настільки непереконливі, що повірити в них можуть хіба-що самі поляки. Йому вигадали провину буцімто за те, що він блукав невідомо де і спізнився до місця призначення. Але в дійсності спізнився до місця військового збору не Яків Бородавка, а Петро Сагайдачний, котрий напередодні отримував у Варшаві відповідні настанови від польського уряду і, направляючись до Хотина, наскочив на татарський загін і був поранений отруєною стрілою. Це поранення було єдиним за увесь період Хотинської битви, адже Сагайдачний, як наказний гетьман, не знаходився у передових лавах козаків, а споглядав за ходом битви здаля разом з польським королевичем Владиславом і польським гетьманом Хоткевичем. Різноманітні домисли про «вагомі» причини страти Якова Бородавки спростовуються поминальним заповітом Петра Сайгайдачного, опублікованим Максимовичем і згодом Щурівським у 1900 році, де згадується ім'я гетьмана Якова Неродича. Запис у власний поминальник засвідчує наявність докорів сумління, що переслідували Сагайдачного до смерті за вчинений ним злочин. Єдине об’єктивне пояснення страти Якова Бородавки-Неродича полягає у тому, що напередодні Хотинської битви потрібно було вивільнити посаду гетьмана для шляхтича П.Сагайдачного, якого бажала бачити Польща на чолі Запорозького Війська.

Вітчизняна історія засвідчує прихильність Петра Сагайдачного до польської корони, бо саме він постійно провадив політику компромісів та угод з урядом Речі Посполитої, що посилювали утиски й знедолення українського селянства і рядового козацтва.

Яків Бородавка-Неродич (запорозький гетьман 1619-1621, гетьман України-Руси 1620-1621) – проголошений запорожцями замість польського прихвосня П.Сагайдачного. На загальній козацькій раді в урочищі Суха Діброва запорозький гетьман Бородавка-Неродич був проголошений гетьманом України-Руси. Напередодні Хотинської битви, щойно він привів Запорозьке Військо, поляки запросили Якова Неродича для узгодження спільних дій у свій табір, де запорозький гетьман був підступно схоплений поляками і страчений задля того, щоби звільнити посаду гетьмана для П.Сагайдачного, котрий засвідчив свою відданість польському уряду.

Оліфер Стеблівець, він же Остап Голуб (запорозький гетьман 1622-1623 та періодично до 1628) – організатор і керівник козацьких походів на Кримське ханство. Діяв разом з реєстровим гетьманом Михайлом Дорошенком. У спільному поході на Крим в квітні-травні 1628 року обидва гетьмани (М. Дорошенка і О.Стеблівець) загинули, поцілені кулями турецьких сейменів (стрільців-снайперів).

Марко Жмайло (запорозький гетьман 1625) – очолив козацько-селянське повстання 1625 року, до якого приєдналось реєстрове козацтво, очолене М.Дорошенком. Першу гучну перемогу повстанці здобули біля села Таборище на берегах річки Цибульник (15.10.1625), де 20-тисячне козацько-селянське військо розгромило 35-тисячну польсько-шляхетську армію, очолену польним гетьманом С.Конецьпольським. Перейшовши до озера Крюкова (відоме як Куруківське озеро), повстанці укріпилися табором і вподовж місяця запекло тримали оборону. Після упертих і довготривалих боїв обидві сторони погодились на компромісний договір, відомий під назвою Куруківський (за назвою озера, біля якого велися переговори; сучасне передмістя Кременчука). За умовою Куруківського договору (05.11.1625) польський уряд зрікався вимагань видачі ватажків; всім повстанцям була проголошена амністія; число реєстрових козаків означено на 6000, з регулярною платою від уряду. Козаки, що не ввійшли в реєстр, мусили виселитися з панських маєтностей або визнати себе кріпаками. На гетьмана знов було обрано Михайла Дорошенка, який присягнув на вірність і був затверджений польським урядом. Цей договір засвідчив неспроможність Речі Посполитої приборкати українське козацтво власними військовими силами.